ФІЗКУЛЬТУРНО-СПОРТИВНЕ ТОВАРИСТВО «СПАРТАК»​

ХАРКІВСЬКА ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ

Коли просурмили тривогу....

22 червня 1941 року мирну працю радянських народів порушив віроломний напад гітлерівської  Німеччини і її  сателітів. Почалася Велика Вітчизняна війна проти знахабнілого ворога.  Вона стала випробування сили, моці та боєздатності молодої держави. Радянський народ грудьми став на захист рідної Вітчизни.

Вагомий внесок у справу розгрому  знахабнілого ворога внесли спартаківці. В роки війни фізкультурники і спортсмени, фізкультурні організації склали найтяжчий, найвідповідальніший іспит і з честю його витримали.

На початку війни армійські лави поповнила більшість штатних працівників та громадських кадрів товариства „Спартак”. Однак, це не означало, що спартаківські організації припинили на місцях свою роботу, навпаки – вона розгорнулася в дедалі ширших масштабах. Як вимагав наказ Всесоюзного   комітету в справах фізичної культури і спорту від 25 червня 1941 року „Про роботу фізкультурних організацій з військової підготовки населення”, спартаківські організації України зосередили свою  увагу на підготовці бойових резервів для армії та інших заходах оборонного значення.

В столиці в перші дні війни  тренери і викладачі спорттовариства самі успішно оволодіваючи  різними військовими спеціальностями, почали  щоденні військово-фізкультурні заняття з молоддю. При Полтавській обласній раді  спортивного товариства „Спартак” з участю  тсоавіахімівських фахівців був створений постійно діючий семінар з підвищення військових знань інструкторів фізкультури. В Харкові, згідно з рішенням міськкому партії, при інституті  фізкультури працювали курси інструкторів з рукопашного бою, де займалися 310 чоловік, а також з гранатометання і підготовки  лижників для армійських лав, де багато було спартаківських допризовників.  Працювали семінари з військово-фізкультурної підготовки для партійного, радянського і комсомольського активу  міста.

В роки війни фізкультурники і спортсмени товариства „Спартак” вкрили себе невмирущою славою в запеклих боях за визволення рідної Батьківщини, в розгромі лютого ворога.  Вони воювали на різних ділянках фронту, партизанили в лісах рідного крою, залишались за велінням душі і серця в тилу ворога, вели активну підпільну роботу по організації диверсій, збирали цінні військові  відомості, вели агітацію серед населення.

Майже всі вони були значківцями  оборонно-спортивних комплексів, фізично сильними, невтомними, спритними, здатними витримувати найважчі випробування військового часу.  Не раз в запеклих боях з ворогом  їх виручала  фізична сила і спортивний гарт, і діяли вони швидко, сміливо, вміло.

Тисячі спартаківців України за героїзм в боротьбі з ворогом нагороджені  в роки війни бойовими орденами і медалями, а деякі стали Героями Радянського Союзу.

Воїни-спартаківці діяли там, де було найважче й найнебезпечніше, де особливо потрібні були незламна сила, мужність, спритність і кмітливість, не шкодували сил і здоров’я, ані самого  життя для перемоги над фашизмом.

Ось лише поодинокі факти їх героїчних вчинків в ім’я рідної Батьківщини.

Скільки пам’ятав себе киянин Андрій Дмитрович Потопольський, він завжди дружив зі спортом – і на „гражданці”, і в армійській службі.

Для такого різнобічного спортсмена шлях був один: в Харківський інститут фізкультури. Після закінчення інституту Андрій Дмитрович повернувся в Київ вже тренером-викладачем з гімнастики, але пішов працювати в Київську міську раду товариства „Спартак” тренером з веслування та гімнастики.

Раніше була урядова постанова – кожному громадянину відслужити дев’ять місяців в армійських лавах.  Довелося одягти військову форму. Було це у 1938 році, і майже на 20 років залишився в ній.  Молодого лейтенанта  Потопольського направляють на навчання, і він стає  слухачем Військової академії  імені М.В.Фрунзе. До Києва повертається начальником штабу саперного батальйону. І тут спорт  посідає  чільне місце, адже в окрузі його підрозділ стає одним з кращих: кожний солдат-сапер міг вправно бігати, плавати, причому в одязі, кидати  рятувальний кінець чи круг, пірнати, веслувати,  складати понтони. Ось де спорт прислужився військовій справі  і як згодився на війні.

А вона вже стукала у  двері, стояла на порозі рідного Києва. Довелося відступати,  зриваючи за собою столичні мости, мінувати шляхи.

Вогненні шляхи  командира 6-го  окремого мотопонтонно-мостового батальйону  в складі 5-ої  армії Степового фронту зі своїми гвардійцями пролягли крізь вогонь Сталінградської битви, Курської дуги, рідної України.  І завжди попереду понтонери гвардії майора Потопольського, вони прокладали шляхи доблесним воїнам під пекельним ворожим вогнем.

Дніпро зустрів  радянських  бійців міцною  обороною, яку ворог створив впродовж ріки, назвавши „східним валом”. Понтонерам необхідно було навести переправу, на що командування дало кілька днів. І це під шаленим  вогнем фашистів!

Завдання підрозділ майора Потопольського  виконав. На десяту добу вже вся армія була на правому березі ріки, розширивши плацдарм до ста кілометрів впродовж берега і на шістдесят вглиб, врізавшись у ворожу оборону і пробиваючи шлях на захід.

Командування   армії   удостоїла   бойовими   нагородами увесь склад 6-го окремого   мотопонтонно-мостового  батальйону, а п’ятьох, в тому числі і командира, представили до Золотої Зірки. Звання Героя майору  Потопольському  присвоєно в кінці грудня 1943 року.

Потім було багато наведених переправ через ріки всіх європейських країн, які звільняли  радянські воїни від фашистської нечисті.

Після війни підполковник Потопольський продовжував службу в армії, а у 1957 році полковником звільнився  в запас. Але заняття спортом не кинув.

... А ось у інспектора Дніпропетровської обласної  ради спорттовариства „Спартак” Сергія Олександровича Блинникова за плечима вже була робота на фанерній фабриці, армійська служба, закінчення прикордонної школи. Він з перших днів зародження товариства, як вправний спортсмен і організатор,  був запрошений на роботу в обласну раду „Спартак”.

У серпні 1941 року Блинникова удруге призвали до армійських лав і направили на фронт. Ось де згодилася спортивна  підготовка для командира саперного підрозділу. За відмінні успіхи в виконанні  бойових завдань його було нагороджено орденами Червоної Зірки і Бойового Червоного Прапора.

У кожного спортсмена є свій зірковий час. Для командира 107-го окремого моторизованого штурмового інженерно-саперного батальйону 23-ї бригади 1-го Українського фронту майора Блинникова цей день настав  в кінці січня 1945 року, коли його підрозділ  в числі перших форсував Одер  південніше польського міста Штейнау і забезпечив переправу по льоду стрілковим частинам і підрозділам 13-ої армії генерал-полковника Пухова. Під час   бою майора   Блинникова було поранено, але командир не покинув поля бою.

За героїзм, проявлений в бою і вміле керівництво  операцією по забезпеченню перекидання військ армії, майору Сергію Олександровичу Блинникову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після переможного завершення війни майор ще десять років служив в армії, закінчивши академічні курси при Військово-інженерній академії. Його груди прикрасили два ордени Леніна,  два Бойового Червоного прапора, два  − Вітчизняної війни І ступеня, три ордени Червоної Зірки, бойові  медалі. У 1955 році Блинников у званні підполковника звільнився у  запас, але продовжував працювати і дружити зі спортом.

Один з найсильніших бар’єристів  країни Євген Микитович Буланчик починав свій спортивний шлях у „Спартаку”. У 18 років юнак пішов з рідного Донбасу на фронт. З перших місяців війни став зв’язківцем  у лижно-фізкультурному батальйоні.  В складних умовах щодня зв’язківець здійснював по два-три рейди на відстань 5-10 кілометрів у бойові частини  з наказами командування,  виявляючи неабияку сміливість і фізичну витривалість. Воював на різних ділянках фронту. Було важке поранення в ногу.

День Перемоги сержант Буланчик  зустрів у Берліні. Радісну подію він відзначив по-спортивному: вижав «стійку» на даху рейхстагу.

Шлях до спортивних вершин для Буланчика  був тернистий. Але наполегливість,  стійкість, регулярні заняття під керівництвом досвідченого наставника  З.П.Синицького дозволило колишньому бійцеві подолати усі негаразди і у післявоєнний  період  11 разів завойовувати звання чемпіона СРСР, перемогти в першості континенту, стати четвертим на ХV Олімпійських іграх з бар’єрного бігу. Те, що забрали у Буланчика   чотири роки війни і поранення, він компенсував філігранною технікою. Спортсмен залишив спорт у розквіті слави, щоб стати тренером.  Заслужений майстер спорту, заслужений тренер країни Євген Микитович Буланчик виховав не одного висококласного спортсмена, вклавши в кожного частину свого серця, таланту, знання, покликання тренера та високі якості спортсмена.

Ніколи не  зітруться в пам’яті  славні сторінки героїзму в роки Великої Вітчизняної війни  спартаківців Харківщини.

... Обдарована спортсменка-лижниця ковзанярка, велосипедистка, легкоатлетка – Людмила Пашкова у передвоєнні роки запам’яталася  як одна з найсильніших лижних гонщиць в країні. Вже у 1935 році спартаківка вперше виграла звання чемпіонки   України і відтоді багато років ніхто в республіці  не міг її перевершити, є у неї нагорода за перше місце в Україні і з слалому. У 1941 році Людмила Пашкова у Ленінграді на всесоюзному чемпіонаті стала третім призером змагань і вперше виконала майстерський рубіж.

Радість наступних перемог обірвала війна. Людмила Пашкова спочатку воювала в партизанському загоні, а потім  її зарахували   до парашутно-диверсійної групи. Ось де допоміг спортивний гарт. Її бойовий шлях проліг через Сталінград, Курську дугу, Україну... Рядова розвідниця, командир лижного підрозділу, начальник штабу стрілецького батальйону, помічник начальника штабу полку, помічник начальника оперативного відділу штабу дивізії, помічник начальника фізпідготовки Степового фронту  −  ось далеко не повний перелік її військових посад.  Героїчний шлях гвардії капітана  Пашкової відзначено трьома орденами Червоної Зірки, бойовими медалями.

У повоєнні роки до бойових нагород Людмили Іванівни додалися спортивні і трудові. Вона повернулася до своєї професії спортивного педагога, та ще не один рік вигравала звання чемпіона України. Урядова нагорода – медаль „За  трудову доблесть” та  звання „Відмінник фізичної культури” до лиця викладачу фізвиховання Харківського педінституту, а згодом і декану дошкільного факультету ВУЗу.

... Неодноразова переможниця всесоюзних змагань з легкої атлетики, суддя всесоюзної категорії харків’янка Ніна Федорівна Огар у роки війни була методистом лікувальної  фізкультури. За героїзм  була нагороджена орденом Вітчизняної війни І і ІІ ступеню, багатьма медалями, серед яких „За перемогу над Японією”, а вже в мирний час – удостоєна ордена Богдана Хмельницького.

Майстер спорту з  лижних гонок Володимир Дмитрович Фонін за відвагу при виконанні бойових завдань у тилу ворога був нагороджений орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни І-ІІ ступеню, трьома орденами Червоної Зірки, бойовими медалями. Після війни у 50-60-х роках працював  завідуючим відділом  учбово-спортивної роботи Харківської обласної ради ДСТ „Спартак”.

Відважно пройшов бойовими шляхами, захищаючи Вітчизну, „легенда українського спартаківського волейболу”, заслужений майстер спорту, неодноразовий чемпіон всеукраїнських та призер всесоюзних змагань з волейболу, заслужений тренер України,  арбітр міжнародної категорії Олександр Григорович Єсипенко. Шлях воїна відзначений сімома бойовими орденами і медалями.

… Про шлях легендарного кіннотника Л.П.Дикого в армії знали всі. В складі розвідницького підрозділу він завжди захоплював „язика”, приносячи  цінні повідомлення про фашистські частини,  нападали на ворожі штаби тощо. Леонід Петрович Дикий – кавалер чотирьох орденів Червоного Прапора,   орденів Олександра Невського, Суворова ІІІ ступеню, Вітчизняної війни І і ІІ ступеню, Червоної Зірки та бойових медалей, як свідчення мужності і відваги офіцера-гвардійця у воєнні роки.

Колишній воїн і у повоєнний час не розставався  з кінним спортом. Він очолював та працював тренером кінноспортивної школи Харківської обласної ради ДСТ „Спартак”.

Під час Великої Вітчизняної війни гармаш-сержант Григорій Абрамович Абідор командував гарматною обслугою, яка завдавала ворогу значні втрати в живій силі і техніці. Він пройшов шлях від Сталінграда до Берліна. Його бойовий шлях був відзначений  орденами Вітчизняної війни ІІ ступеню, Червоної Зірки, Слави ІІІ ступеню, бойовими радянськими і польськими медалями за визволення  Польщі та взяття Берліна. У колишнього інструктора обласної ради ДСТ „Спартак” є подяки Верховного Головнокомандуючого та командувача фронтом Маршала Радянського Союзу Г.К.Жукова.

Після війни Г.А.Абідор продовжував працювати в обласній раді  спорттовариства.

... У передвоєнні роки неодноразовим чемпіоном Всесоюзного спорттовариства „Спартак”  з боксу був спортсмен із Запоріжжя Анатолій Бандалетов. Він проводив двобої проти прославлених майстрів шкіряної рукавички і здобував заслужені перемоги. Анатолій один з перших в місті склав нормативи на значок ГПО, влучно стріляв, брав участь в профспілково-комсомольських  легкоатлетичних кросах імені Шверника.  В місті своєї юності він організував секцію боксу, і до неї потягнулася молодь. Його вабило небо – і Бандалетов вчився в місцевому аероклубі, літав на „кукурузнику”.

Але бокс, як кажуть, „пересилив”. Відмінна техніка і сильний удар правицею приносили йому немало перемог на рингу. Тренування і подальші виступи  припинила війна. Під час відступу, у важкому бою  під Міллеровим відважного воїна поранило, забрали бійця в полон. Проте невдовзі Бандалетов втік, його спіймали. Друга втеча. Він прийшов до Запоріжжя,  хотів зв’язатися  з партизанами, проте поліція надибала на слід підпільників і Бандалетова схопили, перевезли  до концтабору у передмісті Дніпропетровська, а вже у 1943 році – в страшний Бухенвальд. І тут діяла підпільна організація в’язнів.  Друзі зробили так, що Бандалетова перекинули в табір на північ Франції, де будували стартові майданчики для „ФАУ-2”. Тікати було майже неможливо. Табір розташований поблизу міста Дулланс на високому плоскогір’ї, оточеного 30-метровим стрімчаком.

Але при нагоді в’язні  подолали стрімчак: розідравши кілька плащів з товстої парусини, скрутили міцну мотузку і вночі спустилися з кручі. Після поневірянь  їм допомогли зв’язатися з партизанами і прийняли в окремий батальйон радянських партизан.

Партизани висаджували в повітря мости і склади, громили штаби фашистських підрозділів і гарнізонів, жандармерії, псували зв’язок ворога та інше. За відвагу в боях Анатолія Бандалетова нагороджено французьким орденом, а коли після визволення Парижа загони партизан об’єдналися в батальйони, його було призначено командиром однієї з рот.

Повернувшись в Україну, він поступив на заочне відділення  Київського інституту фізкультури і працював тренером з боксу у Львові. В 1953 році після закінчення ВУЗу  Бандалетов  приїздить у рідне Запоріжжя, де продовжує виховувати молодих боксерів на кращих спартаківських традиціях,  прищеплював смак до перемог, до повсякденних, наполегливий тренувань, вчив сміливості, гартував волю юнаків.

Багато спартаківських спортсменів і фізкультурників перебували в партизанських загонах. І тут проявився їх спортивних гарт, високі якості радянської людини. На тимчасово окупованій території  партизани ні на хвилину не припиняли боротьби  проти загарбників в тилу ворога. Летіли під укіс  фашистські  ешелони з живою силою і технікою, горіли  скирди необмолоченого хліба на полях, на шляхах знаходили вбитих есесівців, запроданців-старост, поліцаїв та інших покидьок. Саботаж  і диверсії переслідували усюди окупантів. Партизани нападали на ворожі штаби, вели бої з  місцевими гарнізонами, визволяли села, а інколи міста.

Земля горіла під ногами окупантів.

Про таких радянських людей двічі  Герой Радянського Союзу С.А.Ковпак писав: „Коли пригадуєш того чи іншого героя або героїню, мимо волі перед очима постає те головне і цінне, що  було у кожного з них, що допомагало їм переборювати труднощі й добиватись перемоги.

Всі вони  не тільки безмежно любили свою Батьківщину,  свій народ і були вірні ідеям  комунізму, але й мали тверду загартовану волю, мали якість фізкультурників. Майже кожен з них умів добре плавати, бігати, стрибати, ходити на лижах, стріляти, не боялися застуди, легко переносили втому. Майже всі партизани були значківцями ГПО, до війни брали участь у лижних кросах, займалися фізкультурою.  І ті, хто не дожив до світлих днів, і ті, хто нині самовіддано працює для слави й процвітання любимої Батьківщини, з честю виправдали слова „Готовий до праці і оборони СРСР”, написані на маленькому сріблястому значку, який з гордістю носять на грудях мільйони радянських юнаків і дівчат”.

Кожен партизан і підпільник вважав своїм обов’язком завдати якнайбільше шкоди ворогу, щоб наблизити жаданий час перемоги.

Черкаські спартаківці Андрій Тулуман і Опанас  Щербина до війни грали за команду товариства з футболу, посідаючи високі місця в обласній і міській першостях. Залишені для підпільної роботи вони разом із своїми товаришами по команді допомагали розповсюджувати листівки серед населення,  влаштовували аварії, збирали зброю і вибухівку тощо. А коли поліцаї напали на їх слід, спортсмени подалися в Холодноярський ліс, де була база партизанського загону, і партизанили в рідному краї.

За зразкове виконання бойових  завдань у ворожому оточенні Андрій Олексійович Тулуман  нагороджений орденом Червоної Зірки і трьома медалями „За бойові заслуги”...

3 сміливців, завзятих лижників-спортсменів у важкі дні боїв під столицею країни капітан Петро Лагода, що до війни очолював Смілянську міську організацію товариства „Спартак”, сформував десантний загін, який став грізною силою для ворога. Лижний  загін  у глибокому тилу ворога знищував його живу силу, засоби зв’язку, нападав на штаби і військові об’єкти, захоплював „язика” і знову щезав, щоб з’явитися там, де    його не чекали. Сміливі, навальні рейди десантників деморалізували ворога.

Це лише поодинокі епізоди  з військового життя підполковника у відставці Петра Яковича Лагоди. Потім загін буде діяти в Білорусії, Україні. Шість бойових орденів прикрасили груди відважного спартаківця.

Ніколи не зітруться в народній пам’яті  героїзм і відвага спартаківців 30-х років на  фронтах Великої Вітчизняної війни  киян – плавця майора І.В.Вжесневського, легкоатлета І.П.Драного, веслувальника В.Іванова з Балаклави (завідувач  відділом Київської облради ДСТ „Спартак” в 60-х роках), черкасців – братів Ісаака і Левка Каганів, які проявили себе чудовими, хоробрими командирами: Ісаак Рафаїлович – заступник командира полку,  майор,  кавалер трьох орденів Червоного Прапора, під час Варшавської операції був тяжко поранений, але залишався в строю; Левко Рафаїлович – воював проти Німеччини і  Японії, капітан-артилерист нагороджений двома  орденами Вітчизняної війни та Червоної Зірки.

У післявоєнний час Левко Рафаїлович віддав понад 30 років фізпідготовці учнівської молоді, був чемпіоном країни з акробатики.

Майором закінчив війну футболіст смілянського „Спартака” Петро Шапіто; командир кулеметного взводу черкасець Федір Зелінський після важкого поранення втратив ногу, але залишився в строю і готував кадри для фронту. Старший лейтенант Костянтин Крилов понад двадцять років очолював черкаський обласний „Спартак”, а сержант-зв’язковець  Валентина  Свистунова  була незмінним капітаном спартаківських команд повоєнних років. Таких бійців було тисячі, чиє довоєнне і післявоєнне життя було пов’язане  зі спортом.

Багато спартаківок  працювали в госпіталях лікарями, медсестрами, методистами лікувальної фізкультури, зв’язківцями, у польовій пошті, були снайперами, фізруками підрозділів тощо.

А скільки спартаківців України не повернулися з війни, віддавши свої життя за велич рідної Батьківщини!

Пам’ять про них незгасне: ніхто не забутий і ніщо не забуте! Їх подвиг належить людям.


ІСТОРІЯ

ІСТОРІЯ (частина 2)

ІСТОРІЯ (частина 3)

ІСТОРІЯ (частина 4)

ІСТОРІЯ (частина 5)

ІСТОРІЯ (частина 6)

ІСТОРІЯ (частина 7)

ІСТОРІЯ (частина 8)

©2019 ФІЗКУЛЬТУРНО-СПОРТИВНЕ ТОВАРИСТВО «СПАРТАК»​ / ХАРКІВСЬКА ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ

Search